«Влада заганяє українців у глухий кут»

Не знаю, як у кого, а в мене складається враження, що, принаймні, останню чверть віку ми не рухаємося бодай до якоїсь цілі, а пливемо, як та тріска за течією. Відтак, нас приб’є то до одного берега, де нам зовсім не раді, то до іншого, де мають за ніщо.

Одні вожді нації намагалися затягнули українців у ярмо братніх народів-слов’ян, інші нав’язували імперську ідею «русского мира», нинішні створюють ілюзію, що ведуть шляхом євроінтеграції. Та куди б нас не манили новоспечені Мойсеї, ми щоразу натикаємося носом на глуху стіну.

Усі наші негаразди, як на мене, через те, що ми самі не знаємо, до чого прагнемо. От нехай кожен з вас сам собі скаже, чого він у житті найбільше хоче. Мабуть, перше, що спадає на думку, – щастя. А коли копнути глибше, що за тим «щастям» стоїть, то виявиться, що воно розмите, як міраж.

От так і з Європою, до якої ми чи то тягнемося, чи то яку, як дехто каже, будуємо в себе. А насправді виходить, що чули дзвін, та не знаємо, де він. Звідси в нас, скажімо, європейські ціни на енергоносії і житлово-комунальні послуги при одному з найнижчих у світі (австралійських аборигенів і африканські племена до уваги не беремо) рівнів життя населення. Європа – це не лише достаток, а передусім суспільний устрій, де верховенствує закон (один для всіх), демократія і непохитні права людини. Чого не можна сказати про Україну, в якій процвітає корупція, свавілля і беззаконня.

Взагалі, здається, все наше життя зводиться до парадоксів. З цього приводу навіть влучний вислів є: хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Скажімо, підвищили мінімальні зарплату та пенсії (байдуже – наскільки), а життя стало дорожче. Дали людям субсидії та пільги на оплату житлово-комунальних послуг, а вже три місяці держава не має чим відшкодувати їх. Запустили програму «Доступні ліки» для хворих на цукровий діабет, бронхіальну астму та серцево-судинні недуги, а решті кволих хоч живцем у могилу лягай, бо немає за що купити медикаменти. Не кажу вже про той парадокс, що в багатій Європі ціни на більшість ліків у десятки разів нижчі, ніж у злиденній Україні.

А як розглядати усталену закономірність, що ура-патріоти при владі (як колишні, так і нинішні), які за Україну, начебто, готові душі і серце віддати, влаштовують своє життя далеко за її межами? Там, за бугром, вчаться їхні діти, там вони, українські можновладці та товстосуми, позводили вілли, там лікуються, правлять свій бізнес. Вони фактично бачать майбутнє своїх дітей за кордоном. То для чого їм Україна? Відповідь на це питання, гадаю, знайти неважко. Як зрештою й на риторичне запитання: для чого українцям проводирі, які ведуть у глухий кут?