Чому керівництво АТО не залучає кваліфікованих медиків до порятунку солдат? (відео)

Війна, яку наша влада м’яко називає АТО, триває вже більше двох років. За цей час на сході України за офіційними даними загинуло більше трьох тисяч українських бійців, значна частина з яких померла через те, що їм просто не встигли надати медичну допомогу…

При цьому керівництво так званої Антитерористичної операції вперто не допускає на лінію конфлікту кваліфікованих медиків, які не вимагають від держави абсолютно нічого – ні грошей, ні медпрепаратів, ні статусу, ні преференцій. Таких, скажімо, як  Перший добровольчий мобільний шпиталь. Єдине, що потрібно медикам – законний дозвіл на перебування у гарячих точках.

Про роботу медиків під кулями та бюрократичні перипетії з керівництвом АТО, КНК Медіа поговорив із співзасновником і президентом Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова Геннадієм Друзенком.

КНК Медіа: Що, власне, Вас підштовхнуло до створення добровольчого мобільного шпиталю? де і з ким ви працюєте?

Геннадій Друзенко: зараз наш шпиталь працює у зоні АТО, ми надаємо допомогу пораненим у прифронтових лікарнях. Був доволі довгий період, коли наші лікарі перебували безпосередньо у військових частинах і ми могли надавати миттєву допомогу пораненим. Адже в умовах війни хвилина зволікання може коштувати людині життя. Проте керівництво АТО після довгих дискусій, на жаль, й досі не легалізувало їх (ред. КНК Медіа – лікарів) перебування там.

Тобто, не видає відповідних наказів про залучення. Аби не ризикувати долею та майбутнім лікарів, ми їх вивели з місць тимчасової дислокації військових частин на Сході України. Нині наш шпиталь працює у чотирьох прифронтових лікарнях на Луганщині та у одній на Донеччині. Загалом ми вже майже два роки, від середини грудня 2014 року працюємо в районах проведення АТО, на передовій.

Я є одним із засновників та керівником шпиталю, хоча за фахом — правник, і до війни займався правом, мав щастя вчитись в Британії, і взагалі, я набагато більше люблю бібліотеку, ніж шпиталь.

КНК Медіа: Що Вас підштовхнуло на передову? Чому так кардинально змінили своє життя?

Геннадій Друзенко: Це випадок, який змінює долю людини… Майже три роки тому, перед першим грудня 2013 року, на початку революції гідності, напередодні перших зіткнень, мені на думку спала правильна ідея – треба спробувати організувати медиків, бо чим закінчиться масовий вихід народу на вулицю, тоді ніхто не знав. Але було чітко зрозуміло, що зіткнення більш, ніж вірогідні, цей дух літав в повітрі…

І… на превеликий жаль, я не помилився. Єдине, що ми встигли з колегами – купити вночі білі майки, балончики і намалювати на них хрести. Вже на Банковій наші імпровізовані мобільні бригади, разом з колегами з українського «Червоного хреста» почали надавати допомогу постраждалим. Потім вже була медична служба майдану, правильні каски і емблеми…

Власне кажучи, проект Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова є реакцією на Іловайськ, коли були оприлюднені втрати, абсолютно неприпустимі для будь-якої логіки. Кожен третій поранений боєць помер не тому, що рани були несумісні з життям, а тому, що не було поруч медика, не було можливості швидко довести постраждалого до кваліфікованої медицини. Коли третина поранених померла, і більшість з них, так і не побачили лікаря, ми взялися за аналіз проблеми, щоб знайти системне рішення.

А системна проблема була дуже простою. По бездоріжжю Донбасу під обстрілами, везти сто, а іноді і більше ста кілометрів пораненого бійця – це значить везти його на цвинтар. Тому доставляти треба не пацієнта, не пораненого до лікаря, а якомога ближче до лінії зіткнення підвести кваліфіковану медицину. Тоді ми почали створювати мобільні операційні, переобладнувати старі УРАЛи, надивившись фільмів, як працюють американці. І ресурси з’являлись різним способом, з різних джерел.

КНК Медіа: Чи усім, хто до вас звертається, вдається допомогти?

Геннадій Друзенко: Ми намагаємось нікому не відмовляти, але насправді, щоб допомогти всім, потрібно, щоб був цілий спектр фахівців. Скажімо, складне сердечне захворювання, яке потребує операції в спеціалізованій лікарні, які є навіть не в усіх обласних центрах. Або втручання нейрохірурга, який потребує відповідного обладнання, у таких випадках ми безсилі… Хоча, з іншого боку, неодноразово вдавалося пацієнтів запрошувати сюди (прим. КНК Медіа – в Київ) і надавати їм допомогу в закладах, де є відповідні фахівці і устаткування.

Ми також в якійсь мірі боремось з корупцією. Оскільки гроші наразі ходять не за пацієнтом, а приходять до лікаря з пацієнтом з власного гаманця хворої людини. Але ж Треба завжди залишатися людиною, ми працюємо за цим принципом. Одна справа, коли пацієнт вдячний і приносить якусь подяку, чи заможні люди можуть заплатити, зовсім інша, коли медсестра тієї ж лікарні, яка сидить на «зарплаті», менше двох тисяч, і з неї вимагати гроші за операцію… Це «ні в тин, ні в ворота!»

КНК Медіа: Ви виставляєте рахунок пацієнту в залежності від його платоспроможності за свої послуги, чи ні?

Геннадій Друзенко: Рахунок ми, в принципі, не виставляємо, хоча люди коли хочуть віддячити, ми не відмовляємось… Стоїть швидка, можете заправити 10-20 літрів бензину, ми будемо вдячні, бо навіть гарна швидка з порожнім баком — це вже металобрухт. Іноді наші лікарі живуть у людей, вони їх годують, але це точно не має нічого спільного з корупцією. Це, радше, первісна взаємодопомога.

КНК Медіа: Якої допомоги ви чекаєте від держави?

Геннадій Друзенко: Перша допомога – не заважати! Склалася ситуація, коли ми вийшли після довгих дискусій з військових частин, де теж лікарі, безумовно, потрібні, бо це замкнутий простір, звідки просто так не вийдеш і в лікарню не з’їздиш.

Відповідно, коли солдат отримав травму, поруч має бути спеціаліст, який може надати первинну медичну допомогу та визначити, чи потребує він госпіталізації, чи можна обійтися пігулкою.

Простий кашель має всі шанси перетворитися на пневмонію. Тому лікарі були потрібні, командири батальйонів, бригад просили, запрошували, ставили на «довольство» наших медиків, але в штабі АТО, попри домовленості і на рівні Полторака, і на рівні Муженка так за п’ять місяців і не видали жодного наказу про, так зване, включення нас до сил та засобів АТО.

Наприклад, візьмемо таку ситуацію. Є цивільна медсестра, яка живе у місці дислокації, або лікар, анестезіолог, не важливо, чоловік це чи жінка. Але трапилась біда і не вдалось врятувати солдата… Бо медицина – це не чаклунство, іноді вона безсила… Приїздить військова прокуратура, почне розслідувати і виникнуть питання: а що ця особа тут робила, на яких підставах знаходилась? Як взагалі потрапила сюди? І буде як у тому прислів’ї: «За моє жито мене ще й бито»

P.S. Найбільш принизливим у цій ситуації є навіть не те, що роботу медиків ПДМШ за 5 місяців так і не легалізували у військових частинах. А сама причина недопущення. Адже закон не забороняє залучати окремих громадян за їхньою згодою до боротьби з тероризмом. Геннадій Друзенко переконаний: основною причиною, як не сумно, є бюрократична логіка керівництва АТО. Адже раніше вони нічого подібного не робили, тому й тепер не ризикують піти на такий неперевірений, хоч і законний, вкрай необхідний нашим воїнам, крок.

Відео тут: