Історія про комуніста, який став націоналістом

Саме Степаняк розробляв ОУНівський проекст власного державного утворення — Української Самостійної Соборної держави. Отже, представляю увазі читачів біографічну довідку про Михайла Дмитровича Степаняка (1905-1967). Підпільні псевда — «Лекс», «Сергій», «Долишній», «Дмитрів».

Народився 24 січня 1905 року в селі Дзвиняч на Станіславщині (Солотвинський район Івано-Франківської області) в багатодітній селянській родині. У 1918-1926 роках навчався у Станіславській гімназії, а в 1926-1931-му — на юридичному факультеті Львівського університету. Магістр права (1934 рік).

Під час навчання захопився комуністичними ідеями і вступив в КПЗУ, за що після закінчення університету заарештовувався польською поліцією. Ідеологія КПЗУ 1920-х рр. була близькою до націонал-комунізму — течії в комуністичному русі, що намагалася поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку спільно мали здійснити робітники і селяни всіх національностей.

КПЗУ висувала гасло з’єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий «національний ухил» Олександра Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Леонід Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. Партія розкололася на більшість («шумськістів») і меншість (прихильників Кагановича). Розкол охопив і Сельроб. 18 лютого 1928 року більшість КПЗУ під проводом О. Крілика (Васильківа) і Р. Кузьми (Турянського) була виключена з Комінтерну. «Васильківці» відкрито виступали проти політики Сталіна і Кагановича в національному питанні, домагалися наповнення радянської української державності реальним змістом.

Через недоведеність обвинувачення в квітні 1934 року Степаняка звільнили і він повернувся в рідне село. З початку 1935-го працював помічником приватних адвокатів у м. Бережани (Тернопільська обл.). Після приєднання Західної України до УРСР — з вересня 1939 року —  стає секретарем Бережанської тимчасової повітової управи, з грудня 1939-го — завідувач загальним відділом Бережанського районного виконавчого комітету, а в березні-квітні 1940 року — секретар Бережанського міської ради. Після сталінських погромів та терору на Західній Україні виходить з КПЗУ.

У квітні-травні 1940 року Степаняк зустрічєється з спеціально прибулим з Кракова представником ЦП ОУН Г. Голяшем («Беєм») і членом Крайового Проводу ОУН Л. Зацним («Трояном»). Вони запропонували чоловіку приєднатися до ОУН, якому терміново був потрібний кваліфікований юрист для підготовки проекту організації органів державної влади «самостійної» України. Так Степаняк фактично стає членом ОУН, переходить на нелегальне становище і приймається за роботу. Протягом літа й осені 1940-го, ховаючись у різних селах Західної України (гроші на його утримання виділяла ОУН), він підготував зазначений проект.

У травні 1941 року керівник Львівського Крайового Проводу ОУН І. Климів («Легенда») повідомив Степаняка про затвердження Центральним Проводом його проекту державного устрою «УССД»і прийняття його до практичного виконання. З початком війни згідно з проектом Михайла Степаняка ОУНівці створюють на окупованій території свої органи влади.

Після проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року Степаняк призначений помічником Лева Ребета — заступника «прем’єра» Ярослава Стецька і шефа «Державного устрою» при центральному проводі (ЦП) ОУН. У вересні 1941 року Ребета заарештовують німці, його місце займає саме Степаняк. Враховуючи особливі заслуги Степаняка перед ОУН, він був введений у так звану «Раду Сеньйорів» під патронатом митрополита А. Шептицького.

Наприкінці вересня — на початку жовтня 1941року у селі Сороки поблизу Львова відбулася Перша конференція керівного складу ОУН(б), у якій взяло участь 10-15 провідників організації, зокрема й шеф СБ Михайло Арсенич. За свідченнями Членів ЦП Миколи Лебедя та Михайла Степаняка, конференція вирішила перевести більшу частину кадрів до підпілля, не вступати у відкритий конфлікт з німцями, аби зберегти сили для подальшої політичної боротьби за УССД, створювати легальну мережу в адміністративних, громадських установах, розгортати антинімецьку та антирадянську пропаганду, готувати військові кадри та складувати зброю.

У тому ж 1941-го Степаняк стає на чолі найважливішої структурної одиниці підпілля — Крайового Проводу ОУН «Галичина», або КП ОУН на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). Наприкінці того ж року «урядуючий» провідник Микола Лебідь («Рубан»), який очолив ОУН замість Бандери, який знаходився під німецьким арештом, увів Степаняка до складу Центрального Проводу.

Михайло Степаняк брав активну участь в I, II і III конференціях ОУН, а на Третьому Великому Надзвичайному зборі ОУН у серпні 1943 року був обраний членом Головної Ради ОУН. Наприкінці цього року Дмитро Клячківський («Клим Савур») видає розпорядження про «чистку» в УПА. Степаняк виступає категорично проти, розуміючи, що це призведе до підриву боєздатності руху опору. Але, на жаль, думки Степаняка не почуті. Надалі внутрішні репресивні кампанії неодноразово повторювалися, ставши однією з причин підриву боєздатності повстанського руху.

Степаняк є автором великої кількості офіційних документів, багато з яких були опубліковані в центральному ОУНівському журналі «Ідея і Чин». Докладав зусиль до консолідації всіх українських емігрантських рухів, що протистоять Радянській владі, брав участь у переговорах з польським емігрантським урядом із приводу спільних дій. Виступав за «демократизацію» внутрішнього життя ОУН і відмови від ідеології донцовського інтегрального націоналізму.

Погіршення становища руху опору зумовило розбіжності серед його лідерів, до яких додалися й особисті амбітні суперечності між окремими членами проводу ОУН(б) в Україні (групою Лебедя-Кука-Степаняка, з одного боку, і Шухевича-Клячківського — з іншого). Зокрема, Степаняка Роман Шухевич іще в травні 1943 року усунув від керівництва підпіллям Галичини, призначивши замість нього свого ставленика Василя Охримовича та вислав Степаняка на Волинь.

На Волині Степаняк знову активно включається в роботу. Спільно з М. Лебедем, В. Куком, Я. Бусел та іншими членами Крайового проводу ОУН на «ПЗУЗ» (північно-західних українських землях) він ініціює конференцію керівників осередків ОУН у Волинській, Рівненській, Тернопільській областях. У червні 1944 року Степаняк створює опозиційну ОУН Шухевича «Народно-визвольну революційну організацію» (НВРО). Керівництво «НВРО» доручає Степаняку підготувати програму нової організації. Про створення НВРО повідомили керівникам місцевих ланок ОУН Волині.

Проте до кінця завершити свою роботу пан Михайло не встиг, оскільки 30 липня 1944 року його захопили чекісти у схроні в лісі між селами Буща та Дермань Рівненської області. При затриманні був важко поранений кинутою в схрон гранатою і втратив свідомість.

Степаняк був першим із керівників ОУН такого високого рангу, захопленим живим, тож чекісти намагалися найбільш ефективно використовувати отриману від нього інформацію, для чого ретельно приховували факт його арешту — жодних офіційних повідомлень з цього приводу не було. Ба більше, на відміну від інших затриманих ОУНівців, які активно виступали в газетах і на мітингах із засудженням своєї «діяльності», Степаняка в пропагандистських цілях не використали. Довгий час його справу навіть не направляли в суд. Його допитували, використовували в упізнанні убитих учасників ОУН-УПА, знову допитували, перевозили зі Львова до Києва і назад.

26 березня 1947 року Військовий трибунал військ МВС Київської області засудив М. Степаняка за ст. ст. 54-1″а» та 54-11 Кримінального кодексу УРСР до вищої міри покарання — розстрілу. Однак 23 червня 1947-го Військова колегія Верховного Суду СРСР, посилаючись на ст. 3 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року, замінила розстріл на 25 років таборів.

Покарання відбував у Піщаному таборі (Карагандинська область, Казахстан). Після смерті Сталіна написав кілька скарг у різні інстанції, домагаючись перегляду справи. Лише 8 квітня 1961 року Президія Верховної Ради УРСР помилувала Михайла Степаняка, знявши з нього судимість, а 12 квітня він був звільнений. Після звільнення, разом з іншими амністованих провідниками Василем Галасом, Василем Куком, Мироном Матвієйко, він виступив із засудженням своєї діяльності в ОУН.

Михайло Степаняк помер 13 лютого 1967-го в рідному Дзвинячі на Івано-Франківщині. Реабілітований 3 січня 1995 року прокуратурою Рівненської області.