Влада бореться з власною тінню

Два роки палких обіцянок, гучних заяв і по суті жодної, доведеної до логічного завершення, серйозної кримінальної справи, пов’язаної з кривавими злочинами проти Євромайдану. Це фактично все, на що спромоглося підпорядковане безпосередньо Президенту Петру Порошенку відомство на чолі із провальними постреволюційними генпрокурорами Махніцьким, Яремою і Шокіним. Тепер за постановку чергової мильної опери на сцені суспільного театру взявся Юрій Луценко. В його руки глава держави віддав карт-бланш у притягненні до відповідальності всіх, винних у надмірному та незаконному застосуванні сили проти активістів протестів у Києві наприкінці 2013 – на початку 2014 років.

Під тиском громадського осуду та зневіри світової спільноти Петру Порошенку нічого не залишилось, як відверто розписатися у власній безпорадності. Бо як інакше можна збагнути слова гаранта, який під час представлення Генпрокурора Юрія Луценка наголосив, що українське суспільство очікує «не на посадки, а на справедливість», та зауважив, що «суспільство хоче і має право через два роки після Революції гідності побачити справедливість».

Правду діти нікуди. Результат дворічної копіткої роботи Генеральної прокуратури України, яка, за її ж інформацією, веде розслідування понад 2 тисяч пов’язаних з Євромайданом інцидентів (у їх рамках проти 270 осіб порушено кримінальні справи), уподібнюється з потугами гори, що народила мишу. Справедливі вироки за цей час винесено тільки двом особам. 7 грудня 2015 року Оболонський районний суд міста Києва засудив студентів Азіза Тагірова та Раміля Ісламлі до чотирьох років ув’язнення за викрадення та побиття протестувальника у січні 2014 року. Крім того, щоправда, триває судовий процес проти двох співробітників «Беркуту», яких обвинувачують у причетності до вбивства 39 активістів Євромайдану 20 лютого 2014 року. Але притягнення їх до заслуженого покарання ще вилами по воді писане, як, зрештою, і головних винуватців загибелі Небесної сотні.

Отож не можна не погодитися з Президентом, що результати розслідування ГПУ не виправдали очікувань українського суспільства, котре передусім прагне, щоб люди, які віддавали злочинні накази, і ті, які безпосередньо скоювали вбивства, були покарані. А як вони могли бути покарані, якщо ключові особи, причетні до тих подій, втекли з України у 2014 році через бездіяльність правоохоронних органів і подекуди за сприяння окремих депутатів, у тому числі від демократичних сил, які «виводили» підрозділи «Беркута» з Києва в лютому 2014-го? Як вони могли бути притягнутими до відповідальності, якщо призначені за квотою Президента генпрокурори замість гарантування законності самі погрузли в корупційних скандалах?

Тож виходить, що й справді ворон воронові око не виклює. Бо вся та бравада з викликами на допити до слідчих, що ведуть євромайданівські справи, головних злочинців Януковича, Азарова, Пшонки, Захарченка і їм подібних, які сховалися під полою Путіна, тим більше висунення підозри особам з найближчого оточення Путіна, нагадує пускання мильних бульбашок. А точніше, боротьбу влади з власною тінню, бо нинішня олігархічна верхівка з її жадібною ненаситністю виявилася не кращою за своїх попередників-злочинців.