Відчуття перемоги після Майдану не дало довести до кінцевої мети Революцію Гідності

Історія новітньої України має кілька славних сторінок. Найвизначнішою з них є Революція Гідності. Повсталий народ зламав хребет злочинній владі. Янукович із поплічниками втекли з країни. Пройшло 4-ри роки і ейфорія перемоги змінилася розчаруванням результатами. Влада знову опинилася в руках не тих. Чому?

Студенти, робітники і селяни, лікарі і вчителі, офісні працівники і підприємці, працівники культури та медіа , які втомилися від поборів, грабунку, неправди та принижень, вийшли на вулиці, спорудили барикади. В перших рядах – ідеалісти-революціонери. Об’єднавшись в спільний кулак, вони знесли владу і з відчуттям здобутої перемоги розпалися на окремі фрагменти.

Патріоти-ідеалісти пішли на фронт, селяни – вирощувати хліб, підприємці – займатися бізнесом. «Сцена» Майдану, прикриваючись правильними гаслами та обіцянками приватизують владу. Отримавши можливість контролювати фінанси та засоби масової інформації, вони скористалися цим в повній мірі: освоїли грошові потоки, захопили привабливі підприємства, «прикрутили» вільні ЗМІ, задобрили та підгодували репресивні органи, щоб захищали здобутки нової влади. Народ отримав нові тарифи, обвал курсу національної валюти, ріст цін. Все це прикривалося мішурою з залученням в уряд іноземців, реформуванням патрульної поліції, створенням антикорупційних органів, тобто діями які мали вигляд кардинальних реформ, а, по-суті, відіграли роль ширми, за якою влада зміцніла, знищила неугодних, захопила ключові посади та підім’яла інституції.

Змінилися костюми та декорації. Громадяни хотіли свободи, жити як у цивілізованому світі, отримувати достойну винагороду за свою працю, а, так звані, лідери хотіли заволодіти суспільним багатством, зайняти хлібні місця попередників. Вони всіляко підтримували та підігрівали народне обурення та шляхетні устремління і цинічно скористалися результатами.

Стихійний початок масових протестів, відсутність чіткого, логічного, послідовного і реалістичного плану перебудови держави  не могли привести до іншого результату. Цього плану не було спочатку, він не з’явився в процесі. Все зводилося до того, що повалимо злочинний режим, виберемо нових, кращих і заживемо. Отримали черговий і дуже гіркий урок, що так не буває.

Відсутність системності, навиків самоуправління, сліпа віра в обіцянки, надія на когось, нерозуміння ролі громадського суспільства не дозволили добитися бажаного. Розчарування результатами компенсується розумінням, що будь-яка політична партія, яка ставить за мету здобуття влади і потребує для цього народної підтримки, зобов’язана сформулювати програму конкретних дій від початку і до кінця простою та зрозумілою для народних мас мовою.

Мінімум загальних фраз, цілі, шляхи їх досягнення, терміни, союзники, противники та вороги. Лідери зобов’язані неухильно дотримуватися проголошеного курсу та вносити поточні корективи. Приймаючи сторонню допомогу, за жодних обставин не втрачати суб’єктності. Щоб не сталося, все робити самим і не втрачати контролю над ситуацією.