«Контрабанда в АТО, разом із тумбочками з грошима київських чиновників – це ті демотиватори, які працюють набагато ефективніше, аніж путінська пропаганда», — Г. Друзенко

Про Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова в зоні АТО ходять легенди. Його вітчизняна концепція — це адаптація системи FST (Forward Surgical Teams) до реалій бойових дій на території України. Впровадження FST в армії США дозволило досягти показника 97% виживання поранених завдяки наближенню кваліфікованої медичної допомоги якнайближче до лінії фронту. За період практично безперервної роботи ПДМШ ім. Миколи Пирогова в зоні проведення АТО шпиталь надав вчасну й кваліфіковану медичну допомогу понад десятьом тисячам військових та цивільних. Про те, як виживає ПДМШ в умовах не тільки реальних бойових дій, а й чиновницької зашкарублості, Politeka (https://politeka.net/ua/) розповів  його президент та співзасновник Геннадій Друзенко.

–     Як виникла ідея створення шпиталю?

–     Абсолютно випадково. Після побиття студентів 30 листопада 2013 року Київ уже закипав. Разом з друзями подумали, що лікарі точно не будуть зайвими. Створили кілька імпровізованих медичних бригад.

Коли «Беркут» почав активно протидіяти лікарям – створили підпільні шпиталі.  Саме тоді з’явилися перші початки мобільної медицини: робота з «вогнепалами» у підвалах, операції.

І це було, м’яко кажучи, дивно. Адже на Донбасі не вибухнула атомна бомба, не було авіабомбардування, не застосовувалась інша зброя масового ураження. Чому ж так помирали люди? А причина була в тому, що плече підвозу поранених до лікарів було справжньою «дорогою смерті». І на відміну від шанованих і жертовних волонтерів, які діставали ліки, ми спробували знайти й дати системну відповідь на цей виклик – як максимально наблизити по-справжньому екіпіровану й підготовлену медицину до лінії безпосереднього зіткнення. Хоча б на відстань, де вже не дістають «ГРАДи».

Так, у вересні 2014-го виникла ідея створення Першого добровольчого мобільного шпиталю, який згодом охрестили іменем засновника військово-польової хірургії Миколи Пирогова. У жовтні була презентація цієї ідеї, а в грудні почалася наша перша місія на схід України.

–     Як влаштований мобільний польовий шпиталь?

–     Для розуміння, що це таке, наведу декілька цифр. Функціонує за 10 кілометрів від місця бойових дій, поза зоною обстрілу ворожої артилерії. Час розгортання — 30 хвилин. Швидкість переміщення при передислокації — 50 км/год. Надання допомоги десятьом пораненим щогодини, можливість приймати поранених із 80-кілометрового сектору боїв.

Зараз через наші руки пройшло понад десять тисяч пацієнтів, надано велику кількість лікарської допомоги: від простого обстеження до протезування судин й проведення складних операцій, наприклад, краніопластики з використанням титанових пластин.

Через наш шпиталь пройшло понад 200 медиків-волонтерів, є свій автопарк швидких, зрештою – унікальний механізм взаємодії з МОЗом, Міноборони, Генштабом, АТЦ та місцевими лікарнями. Ми діємо в зоні АТО у статусі зведеного загону медицини катастроф.

ПДМШ  – своєрідний альтернативний шлях, яким може розвиватися Україна, — ефективніший, ніж той, який нам малюють у владних кабінетах і донорських концепціях реформ. Адже реформи треба писати не в ошатних столичних кабінетах за європейські чи американські гранти, а поїхати в поле, по бездоріжжю, в АТО (й навіть не в Бахмут, де більш-менш спокійно, а в Попасну чи в Станицю Луганську). Подивитись, що відбувається в реальному житті. А потім потестувати, які саме інструменти можуть спрацювати в нашому контексті, а далі залишається лише все узаконити і впровадити. Усе. Але, на жаль, держава зараз іде не цим шляхом.

–     Але все, що ви робите, — це за сприяння державних органів: Міноборони, Міністерства охорони здоров’я. Чи не так?

–     Так, вони нам сприяють в певній мірі. Але машина – наша, паливо та водій – теж. У зону АТО можна ж потрапити або явочним порядком, із кимось домовившись, дізнавшись паролі, або легалізувавши статус.

 

Ще на початку діяльності підписали меморандум із Міноборони щодо координації дій. Вони дають нам “зелене світло” й висловлюють побажання, де ми більше потрібні. Приблизно така ж конструкція і з МОЗ, адже у нас працюють саме цивільні лікарі.

Але для того, щоб наші лікарі могли потрапити в зону АТО, їм потрібен допуск, зокрема, й для роботи в місцевій лікарні. Адже, коли ти врятував людину, – це добре, а якщо ні, то тут починає працювати КПК на тему «хто винен і яким чином це сталося». А це нікому не потрібно: ані головному лікарю місцевої лікарні, ані нашому медику-волонтеру.

–     Чи стало вам легше працювати після встановлення «режиму тиші» на Донбасі?

–     Тому я прихильник того, щоб Мінські переговори проводити десь у Станиці Луганській чи у Попасній – на території її лікарні, де, до речі, минулого місяця лягло п’ять снарядів. Люди, які сидять у Мінську, мають жити в реальних умовах війни, а не у власних ілюзіях.

Тому роботи у лікарів не поменшало. Але того піку, який був до Дебальцево, звичайно, уже нема. У Щасті був випадок, коли дезертир поранив п’ятьох своїх товаришів і вбив двох. Добре, що там був наш анестезіолог, приїхав хірург. Це було одне з пікових навантажень.

З військовими ми воювали шість місяців за легалізацію нашого перебування безпосередньо у військових частинах. Наприкінці вересня вивели звідти наших лікарів. Причина в тому, що керівництво АТО місяцями не видавало наказ про включення наших медиків до складу «сил та засобів» антитерористичної операції.

–     Що це означає на практиці?

–     Це означає, що медсестра або лікар, водій «швидкої» знаходяться на режимному об’єкті, але формально – безпідставно. Приїжджає прокуратура й ставить цілком слушне запитання, що тут роблять «ліві» люди. І командир «отримує по шапці», й наші медики можуть потрапити під слідство.

Але, здається, ця справа після шестимісячної боротьби зрушила з мертвої точки, і наказ про нашу легалізацію начебто вже підписаний. Хоча я його ще не бачив. Якщо це так, то ми перемогли. Хоча, чому ми? Переміг здоровий глузд.

Поки цього немає, після безкінечних узгоджень із Полтораком, Муженком, АТЦ, штабом АТО, я ухвалив рішення вивести наших лікарів з військових частин. Зараз ми працюємо лише у прифронтових лікарнях. На Донеччині у Волновасі та у чотирьох лікарнях на Луганщині. Три з яких, фактично, на «нулі» (передова, -ред.): Попаснянська, у Щасті, Станиці Луганській і в Новоайдарі.

–     Наскільки стійкий проект шпиталю?

–     Зараз важко сказати, хоча нам пощастило знайти унікальний юридичний механізм його існування. Усе ж таки, ентузіазму у лікарів все менше й менше. І не тому, що вони стомилися від роботи. Вони стомилися через невизначеність державної політики щодо цієї більш як дворічної війни, яку влада вперто називає АТО.

Адже коли вони віддають свої останні ліки, інструменти в зоні бойових дій, а потім читають е-декларації наших «кеш-клептоманів» із числа депутатів і чиновників, то мимоволі відчувають себе, вибачте, повними «лохами». А це неприємне відчуття.

–     Логіка чиновників зрозуміла. Коли ви боретеся за надання статусу УБД своїм лікарям, то ж насправді виборюєте для них пільги, які потім необхідно виплачувати із держбюджету.

–     Лікарі заслужили на ці пільги набагато більше, ніж, наприклад, деякі прокурори, які провели одне виїзне засідання у Слов’янську за сто кілометрів від зони бойових дій, але одразу ж стали «учасниками».

Наші люди не отримують статус УБД із червня 2015 року, коли цивільним особам це було заборонено. Все, що ми можемо зробити сьогодні для наших медиків, – посприяти  в отриманні статусу «учасника війни».

Але насправді річ же не в статусі УБД для лікарів ПДМШ, а в усій «шлагбаумній» системі існування України. Адже на чому заробляє чиновник? На шлагбаумі. Бо він не будує дороги – їх будують підприємці, вчителі, лікарі, а чиновник встановлює шлагбауми на дорогах і стежках, які побудували чи протоптали інші. Коли потрібно, підніме, коли ні – опустить. А потім кеш у тумбочку не вміщається.

А друге – це ще радянський комплекс звичайного бюрократа, який боїться приймати рішення.

До речі, ви — перше ЗМІ, із ким ми говоримо після усної новини, що ми «дотиснули» штаб АТО і роботу наших медиків у військових частинах, хоч і заднім числом, але легалізовано. Кортить побачити оригінали документів. Якщо це справді так, то я наважусь стверджувати, що ми таким чином намагаємося виховати державу думати й про звичайних людей, а не тільки про зад бюрократа.

–     Чи стало Вам легше працювати з новим керівником МОЗ, американкою-волонтеркою Уляною Супрун?

–     Із нею легше працювати, бо говоримо однією мовою. Вона дуже смілива. Коли їй кажуть, що «це неможливо», вона завжди відповідає «ви знайдіть, як можна це зробити можливим». Єдина складність для пані Уляни, — вона не людина цієї системи. Її стиль управління відрізняється від того закритого, кулуарного, корумпованого стилю, яким керувався МОЗ останні десятиліття.

А щодо співпраці з нею, наведу лише один приклад. Ми тривалий час «воювали» спочатку з Квіташвілі, потім із Шафранським, щоб підписати подання на Президента для надання українського громадянства нашому парамедику, росіянці з Челябінська Ользі Симоновій. Із Уляною я вирішив це питання протягом п’яти робочих днів.

–     Чи є іноземці-лікарі у ПДНШ?

–      Непересічних людей вистачає. У нас півроку працював психіатр з Білорусі – Дмитро Щегельський, який свого часу поставив заочний діагноз Олександру Лукашенку – «мозаїчна шизофренія». Після цього встиг утекти до Нью-Йорка, отримав дозвіл на проживання, живе і працює там останні років десять. Він залишив у США свою практику й працював під Бахмутом. Через його руки пройшли сотні бійців. До речі, одна з найефективніших наших служб – саме служба психіатричної допомоги.

У нас науковий директор – професор Чайковський. Рафінований інтелігент, такий собі класичний професор Преображенський із «Собачого серця». Він захистив докторську в Німеччині, професора отримав у Канаді. Літає по всьому світу на науково-практичні конференції, публікується у провідних світових наукових журналах. Але між Парижем і Пекіном встигає заїхати на пару тижнів у Станицю Луганську – провести кардіоскринінг бійців.

Або ж наш хірург Влад Горобець, який щойно повернувся зі своєї АТОшної відпустки (як учасник бойових дій) із Новоайдару, де лікував місцевих жителів. Він разом із колегами розробив і активно впроваджує метод електрозварювання судин.

Ці та інші люди показали, що війна виносить на поверхню не тільки лайно, але й справді добрих, порядних людей, із якими хочеться жити і не тільки вірити в майбутнє, але й будувати його.

–     А зі штатними військовими медиками є проблеми?

–     Немає. Вони нам допомагають, ми — їм. Проблеми є радше з військовими бюрократами зі штабів. Неодноразово спілкувався на тему ПДМШ і з Полтораком і з Муженком, із їхніми заступниками. Але керівництво країни живе у певному задзеркаллі. У нас війна триває третій рік, більше десяти тисяч вбитих і поранених, літаки збивають, важка артилерія працює, а у нас це називається АТО. І тому загальновійськові генерали, прибуваючи на Донбас, відряджаються до АТЦ, яким керує СБУ, яке, у свою чергу, ніколи не керувало ані літаками, ані артилерією, ані танками. А як ви човен назвете, то так він і пливтиме. І тому ця неправда тягне за собою вервечку інших неправд, негараздів, які б’ють усе українське суспільство. Тому що керівник штабу АТО не підпорядкований напряму ані Міністру оборони, ані начальнику Генштабу і коли ти про щось домовився з двома генералами армії, вони тобі потім говорять, що не можуть наказати штабу АТО щось робити і чогось не робити, бо це ж не загальновійськова операція.

У нас, до речі, в одній із бригад є лікарка, яка досі працює на нелегальному становищі: витягнути її звідси неможливо, а на контракт не беруть, бо їй за 50. І при тому, що нестача первинної, «окопної» ланки лікарів у військах – десь відсотків 50 не менше.

–     Чи стикались з контрабандою ліків у зоні АТО?

–      Зараз у нас небагато ліків. У 2014-2015-му роках мали фуру, яка виконувала роль пересувного складу. На руках були всі дозвільні документи. Сьогодні – це просто невеличкий склад, який наповнюється волонтерами чи діаспорою. Проблеми часто виникають не через нестачу ліків, а тому, що комусь лінь оформлювати заявку, обґрунтовувати потребу, потім списувати, і тому простіше написати «лист-благання» до знайомих волонтерів.

А щодо контрабанди ліків, то ми, звичайно, про це чули. Колись керівником групи охорони ПДМШ був Давид Маркович Гоцман із батальйону «Дніпро-1». А зараз я про нього читаю, що він – чи не найголовніший контрабандист у АТО.

Звичайно, кому війна, а кому мати рідна. Тому кордони треба закривати повністю. Адже цілком зрозуміло, що ані військовим шляхом, ані «мінським» ці території найближчим часом не повернеш. А на такій невизначеності заробляють усі. І, насамперед, – контрабандисти.

Контрабанда в АТО, разом із тумбочками з грошима київських чиновників – це ті демотиватори, які працюють набагато ефективніше, аніж путінська пропаганда.

 

Розмовляв журналіст Politeka Костянтин Ніколаєв.