Не я прийшов до росіян додому, а вони до мене – учасник АТО про перебування на передовій

Сергій Купенко, віднедавна представляє проект “Армія Гідності” Черкаської обласної організації політичної партії “Громадсько-політичний рух Валентина Наливайченка “Справедливість”. Він має дві армійські освіти: механік-водій БМП третього класу та гранатометник (РПГ-7). Впродовж 56-ти днів він перебував на передовій біля сіл Старогнатівка, Гранітне, Волноваха, Петрівське де протистояв наступу агресора. Внаслідок воєнних дій він отримав контузію та потрапив до лікарні. Сергій народився на Полтавщині, але через сімейні обставити давно проживає у місті Сміла Черкаської області. Заявляє: якби мав можливість повернувся до зони АТО, зробив би це без вагань. До Дня захисника України, ми розпитали героя чому він відправився до зони проведення АТО та як війна змінила його життя.

Без имени-1

— Сергію, розкажіть, як потрапили до зони проведення антитерористичної операції?

Моя ситуація, мабуть, така ж, як і у більшості чоловіків. Мені подзвонили з військкомату і попрохали з’явитися. Аргументували це тим, що я маю дві армійські освіти: механік-водій БМП третього класу та гранатометник (РПГ7). У військкоматі сказали, що їм потрібні військові. І я згодився. Прикметним є те, що тоді організовували 14-й окремий батальйон територіальної оборони (зараз він називається 14-й окремий мотопіхотний батальйон “Черкаси” — ред.), і я записався до нього. З лютого 2014 року розпочався мій “військовий період”. Спочатку ми поїхали до Придніпров’я і організовували там блокпости. А коли пішла справжня війна, то ми поїхали в Донецьку область і зайшли в зону проведення АТО.

— Поблизу яких сіл ви обороняли нашу країну?

Перший мінометний обстріл стався за селом Старогнатівка поблизу села Гранітне. Ми там стояли, і терористи розпочали атаку. Потім я знаходився на передовій 56 днів. Покинув першу лінію оборони, оскільки отримав контузію.

— Через що ви отримали контузію?

Я стояв на передовій і ввечері пішли танки, розпочався мінометний обстріл. Оскільки я був чи не єдиним у частині гранатометником, командир скерував стояти і захищатися. Згадую, я встиг два рази вистрілити, потім біля мене прозвучав вибух і після того я вже нічого не відчував. Мене наче за вухо хто переставив з одного місця на інше. Пам’ятаю, що поклав гранатомет і взявся за голову. До тями прийшов уже у бліндажі. Спочатку мене завезли машиною до військово-польового госпіталю, а потім вертольотом доставили до Дніпропетровської шостої міської клінічної лікарні. Після Дніпропетровська я знову повернувся в частину, потім перебував із завданнями у Вінниці, Запоріжжі та Одесі. В останньому місці служби мене вже списали.

14706995_950024798463449_6210182322646164407_o

— Розкажіть, доводилося брати полонених?

Особисто мені — ні, а от моїм друзям-розвідникам — так. Я далеко від своєї локації не відходив. А мої хлопці ходили в розвідку, брали полонених і довідувалися дуже багато корисної інформації.

— Що з війни на Сході пам’ятатимете протягом життя?

Звісно, крім власне перебування на війні. Одного разу до нас приїздили волонтери з Черкас і Кременчука. Тоді вони прибули пізно, коли терористи розпочали стріляти з “Граду”. Дивом волонтерів та їхній “бусік” ми встигли врятувати та накрити. Наші бійці зреагували швидко. Волонтерів відразу направили до бліндажу. Але бачили б ви їхні очі. Там читався один переляк, шок, втім зі сміливістю. Тоді я й подумав, що саме задля таких людей я ризикую тут своїм життям.

— А як йшли справи з військовим забезпеченням?

Коли я потрапив у батальйон, нам видали зброю: автомати, РПГ, кулемети. Один комплект форми — на весь період перебування у зоні проведення АТО. Далі виживали за рахунок волонтерів. Якби не вони, то нам було б дуже складно. Та інформація, яку розповсюджували ЗМІ про значну підтримку волонтерами українських воїнів, дійсно правдива. Нині багато моїх знайомих перебуває в Донецькій області. І в них немає зимового одягу. А воюємо вже третю зиму. Жили і живемо за принципом: “З миру по нитці — бідному сорочка”.

— Що мотивувало Вас воювати?

Не я прийшов до росіян додому, а вони до мене. Це мій дім, моя країна, моя Батьківщина. Так, я ось з вами розмовляю російською мовою, але я є “щирим хохлом”. Я народився в Україні і тут помру. І ще раз повторюсь, не я до них завітав додому, а вони до мене. То чому не піти і не відвоювати свою неньку?

— Плануєте знову повернутися на Схід?

Хочеться, але вже списали по воєнкомату. Хіба що сам піду. Із задоволенням піду, якщо вийде. Дружина проти, але хто її запитуватиме.

черкаси-min

— Бачу, що у вас багато нагород. Розкажіть про них.

Перша — це від Міністерства оборони України “За зразкову службу”, інша — від 14-го окремого мотопіхотного батальйону “Черкаси”. Є також відзнака від Президента України. Хоча, за нагородами я не женуся. — Останнє. Що означає для вас День захисника України та як будете його відзначати? Чесно кажучи, я переживаю за хлопців, які зараз воюють на Сході. Повірте, тут тяжко, але там ще тяжче. Там є тільки чорний і білий колір. Сірого немає, як тут. Якби влада думала трохи головою, було б легше. А так… В українців сил вистачить — ми сильна нація. І Україна переможе. Щодо святкування, то завтра у Смілі місцеві активісти проекту “Армія Гідності” планують низку заходів для справжніх козаків. Якби тільки погода не завадила.

Автор: Антоніна Захарченко

За матеріалами УНН-Центр