Дотримання законодавства з прав людини в Україні з огляду на силове захоплення та примусову депортацію громадян Грузії

 

5

Костянтин Бєдовой, керівник Київської обласної організації Руху «Справедливість»

Здобуття Україною незалежності в 1991 році відкрило для неї можливість кардинальним чином змінити пострадянський характер суспільних відносин, зробивши крок на шляху до ствердження демократичності та верховенства права. Правовий статус українців регулюється безпосередньо Конституцією України, як основним законом, Податковим та митним кодексами України, Законами України «Про громадянство України», «Про національні меншини в Україні», «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Декларацією прав національностей України»  та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами.

Законодавчо чітко встановлені юридичні гарантії прав людини і громадянина, зокрема:  право на судовий захист своїх прав та свобод, право звертатися стосовно захисту своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та до державних правозахисних організацій — в органи юстиції, органи захисту прав споживачів.

Права людини гарантуються і міжнародними інституціями. Громадяни України можуть звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій. До міжнародних організацій, що беруть участь у забезпеченні прав людини відносяться такі як: Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Міжнародний Суд, Європейський суд з прав людини, Рада з прав людини, Комісія зі становища жінок, тощо.

Правова допомога громадянам забезпечується і через механізми залучення нотаріусів, адвокатів, міжнародних неурядових правозахисних організацій, серед яких — Міжнародний комітет захисту прав людини,  Європейська комісія з прав людини,  Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний республіканський інститут, Amnesty International, Freedom House, HealthRight International,  Open Doors і так далі.

Можна зазначити і Українську Гельсінську спілку з прав людини (УГСПЛ) — недержавну організацію, яка є найбільшою асоціацією, що об’єднує 29 правозахисних організацій. Метою діяльності якої є захист прав людини, сприяння розвитку гуманного суспільства, яке базується на повазі до людського життя, гідності та гармонійних стосунків між людиною і державою.

Задекларовані Україною пріоритети щодо дотримання прав і свобод людини залишилися вивіскою з дороговказами, лише намірами по суті, адже вони не стали реальним втіленням державної політики.
В Конституції України окремий розділ присвячено правам і свободам людини і громадянина. Стаття 21 Конституції України визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Згідно статті 22 Основного Закону держави права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, в ч.3 ст.22 Конституції України зазначається, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Якщо ж політики та державні посадовці ігнорують права людини на догоду «певним інтересам» або утискають їх, знищують, перешкоджають їх здійсненню — це прямі ознаки зловживання владою, адже ці дії  унеможливлюють реалізацію захисту прав людини.

блог Бєдовой 1

Людина і держава перебувають у постійному взаємозв’язку, який виражається у формі певних прав, свобод, обов’язків та законних інтересів, що в своїй єдності становлять правовий статус особи-громадянина.

Що стосується іноземців, то їм властивий подвійний правовий статус. З одного боку, вони є громадянами своєї держави і залишаються під її юрисдикцією, а з іншого — мають підкорятися законам тієї держави, в якій перебувають, тому підпадають під юрисдикцію приймаючої держави. Законодавчо встановлюється також таке поняття як резидент країни — в сучасному міжнародно-правовому значенні це фізичні (юридичні) особи, які на законних підставах постійно перебувають, мешкають у якійсь країні, але є громадянами іншої країни. Головною ознакою, за якою фізична особа відноситься до категорії резидентів, є постійне місце проживання в Україні.

Порядок визначення статусу резидента фізичної особи регулюється нормами українського законодавства. Зокрема статтею 14 Податкового кодексу України, згідно з якою  фізична особа–резидент – це особа, яка має місце проживання в Україні. Також передбачено, якщо фізична особа перебуває в Україні не менше  183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) — вона автоматично вважається резидентом.

Пункт 50 частини першої статті 4 Митного кодексу України встановлює також, що резиденти – це фізичні особи: громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які мають постійне місце проживання в Україні, у тому числі ті, які тимчасово перебувають за кордоном.

Пункт 5 частини першої статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» резиденти: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном.

Згідно зі статтею 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Відповідно до положень статті 3 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання – це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Отже, фізична особа–іноземець може самостійно визначити власний резидентський статус у разі обрання основного місця проживання в Україні, перебувати на території країни та, відповідно, на таку особу поширюються всі права, гарантовані Конституцією та іншими законодавчими актами, але в той же час вони несуть і таку ж відповідальність що й громадяни України, тобто підлягають кримінальній, цивільній, дисциплінарній, адміністративній та матеріальній відповідальності на загальних підставах. Крім того, до них можуть бути застосовані і спеціальні види юридичної відповідальності: скорочення терміну перебування в Україні та депортація — добровільно-примусове видворення за межі України.

Порядок такого примусового повернення чи видворення чітко регламентований Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

В ст. 26 зазначеного Закону чітко вказується, які органи державної влади, яким чином та з яких причин можуть здійснити таке примусове повернення. Разом із тим зазначено, що такі органи виносять відповідне Рішення, з обов’язковим повідомленням прокурора протягом доби. У Рішенні зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України, при цьому зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів. Один із примірників Рішення обов’язково видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно якого воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. При цьому ч.4 ст. 26 даного Закону чітко передбачає право на оскарження такого Рішення в судовому порядку. Службові особи відповідних органів, що реалізують державну політику у сфері міграції, можуть супроводжувати такого іноземця та особу без громадянства по території України. У разі не виконання такого Рішення відповідну особу можна примусово видворити з країни лише на підставі Постанови адміністративного суду (ст. 30 Закону), яку також згідно п.2 цієї статті законодавство дає право оскаржити.

Що ж відбувається у нас в Україні в реальному житті? Попри чіткі норми національного законодавства, ратифіковані міжнародні акти: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод»,  «Міжнародний пакт про громадянські та політичні права», можливість захисту своїх прав в Європейському суді  з прав  людини, попри наявність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, численних національний та міжнародних правозахисних організацій, звичайні люди так і не отримують належного захисту. Державні діячі та посадовці разом з представниками силових структур та суддями грубо нехтують принципами демократичних, розвинених країн, не зважають на вимоги діючого в Україні законодавства. Незаконні затримання, порушення процедур, не розгляд скарг і таке подібне це скоріше звична ситуація в Україні, аніж виключення.

Яскравий приклад нехтування гарантованих нашою державою та світовим демократичним суспільством прав людини — заборона перетину кордону 10.11.2017р. посадовцю державної охорони Грузії, якого просто не впустили на територію країни і не надали можливість оскаржити таке рішення. Хоча це службова аполітична особа, що просто здійснювала свої повноваження відповідно до національних та міжнародних вимог.

Ганебна ситуація, що склалася навколо депортації громадян Грузії, що перебували офіційно і законно на території України – добровольця АТО Вано Надірадзе, грузинського журналіста всесвітньовідомої грузинської телекомпанії «Руставі 2» Тамаза Шавшишвілі, двох громадян Грузії – інструктора Нацгвардії Мамуки Абашидзе та охоронця  Зураба Цинадзе. 17 листопада в Києві вони були незаконно викрадені, побиті та примусово доставлені паромом в місто Поті (Грузія).

Наприкінці жовтня з України вислали також трьох громадян Грузії: Георгія Рубашвілі, Михайла Абзіанідзе та полковника грузинської армії у відставці – Давіда Макішвілі, яких з мішками на голові, перев’язаними руками і ногами, з надягненими кайданками доставили літаком Національної гвардії в Тбілісі. Видворення відбулось без рішення суду та без можливості реалізувати свої законні права на захист.

Все це відбувається в протиправний спосіб, з побиттям, не допуском адвокатів, порушенням прав звичайних людей на перебування в Україні, на захист, на судове оскарження. Мовчать всі: Гарант додержання Конституційних прав в країні – Президент Петро Порошенко; керівники відповідних державних органів, уповноважених здійснювати, регулювати та контролювати державну політику в цій сфері. Мовчать і численні національні та міжнародні правозахисні організації.

блог Бєдовой 2

Порушення прав абсолютно очевидні і кричущі. Наприклад, у журналіста Тамаза Шавшишвілі була акредитація і всі необхідні документи. Він проживав в Україні із дружиною-українкою, яка до речі вагітна на 8-му місяці. Його побили, затримали на очах вагітної дружини і силоміць відвезли в невідомому напрямку, надівши мішок на голову.

Адвокат Павло Богомазов зазначає, що його так і не допустили до затриманих осіб і депортували їх таємно. Як згодом виявилось – на паромі із Одеси в Поті в супроводі 50 бійців спецназу. Де тут додержання законних прав людини? Чи в нас закон працює по принципу «свій-чужий»? Чи це принцип відбору за національною ознакою? Чи це виконання політичного замовлення?

Ми бачимо, що все частіше в ЗМІ зустрічаються заголовки на кшталт «циган вбив..», «житель молдови скоїв…», «грузини викрали…» та інше. Чому державні діячі дозволяють розповсюджуватись епідемії ксенофобії, антисемітизму, расизму, міжнаціональної дискримінації? Чи є різниця якої національності особа, що скоїла злочин? Вона перш за все підозрювана, обвинувачена або вже засуджена. І мусить відповідати по закону.

Станом на 1 вересня 2016 року за офіційними даними  Державної пенітенціарної служби України в 12 слідчих ізоляторах та 17 установах виконання покарань з функцією СІЗО тримається 16296 осіб! Це люди, які просто чекають досудових заходів або судового розгляду. І часто буває на практиці, що особа, отримавши вирок суду, виходить на свободу через те, що вже фактично відбула його поки перебувала в СІЗО.

А якщо особу визнають невинною? За сухими цифрами – численні скалічені долі. Принцип «спіймали аби кого і відчитались» необхідно кардинально змінювати. Державні діячі повинні чітко розуміти, що за кожним їхнім словом відбувається певні дії підлеглих. Тому, перш за все, необхідна їх політична воля для забезпечення прав і свобод простих громадян шляхом реального запуску в державі механізмів правозахисних інституцій.

А поки цього не має на практиці — на людей здійснюють тиск, відбирають бізнес, проводять незаконні слідчі дії, порушують кримінальні справи.

За даними Верховного Суду України, в 2016 році на розгляд до українських судів надійшло 3 млн 835 тисяч 835 скарг! Але люди не знаходять вирішення своїх проблем в українських судах і мусять звертатись до міжнародних. За минулий рік Європейський суд з прав людини отримав 18 150 заяв від українців! Що становить 22,8% від загальної кількості звернень всіх решти держав. І це попри встановлені жорсткі вимоги до таких заяв щодо необхідності отримання рішень судових установ всіх рівнів в Україні. Із 993 рішень, постановлених Європейським судом з прав людини упродовж 2016 року щодо України, найбільше порушень констатовано по ст. 5 «Право на свободу та особисту недоторканність» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

Тому в Україні необхідно не постійно реформувати силові структури та «вдосконалювати» законодавство, а просто його дотримуватись. І починати потрібно з головного — з забезпечення законних прав людей. Тоді буде довіра до державних органів, судової системи, патріотизм і загальний розвиток та економічний підйом країни.

Права людини мають стати міцним фундаментом новітньої України!

Без справедливості держава є нічим іншим, як лише бандою розбишак (Аврелій Августин).