Політичним популістам місце – на смітнику історії

Пани чубляться, а в хлопів чуби тріщать. Це, як пити дати, – про нинішню нашу сувору реальність. А те, що у верхах злагоди немає, свідчить параліч у співпраці законодавчої та виконавчої гілок влади. Причому спільної мови не можуть знайти не лише непримиренні політичні опоненти, а й ситуативні союзники, які правдами-неправдами зліпили коаліційну парламентську більшість.

Важко сказати, що не поділили між собою «небожителі». Але їхні розбіжності обернулися саботажем вкрай важливих для життєдіяльності українців законопроектів, які уряд виніс на розгляд Верховної Ради. Спершу парламентарі, по суті, зарубали медичну реформу, а потім не схвалили зміни до Державного бюджету, в яких серед іншого передбачалося виділення коштів на погашення кількамільярдної заборгованості з субсидій і житлово-комунальних пільг. Знакове те, що Кабмін Гройсмана не підтримали навіть однодумці з Блоку Петра Порошенка «Солідарність». Не допомогла й жалісна промова Прем’єра, який намагався натиснути на патріотичні почуття парламентарів.

Вочевидь, відчувши неминуче наближення дочасних виборів, коаліційна більшість дала глибоку тріщину. А добре знаючи, що провладні партії на наступних парламентських перегонах приречені на цілковиту поразку, деякі (якщо не більшість) народні обранці вирішили «злити» своїх колег, відмежовуючись від злодіянь правлячої верхівки.

Відхрещуватися слугам народу, які третій рік цинічно наживаються на бідах народу, є від чого. І вони це, повірте, будуть робити з неабияким завзяттям. Бо хіба у них вистачить сміливості (про совість мова не йде) взяти на себе відповідальність за провал реформ, занепад економіки, процвітання корупції, розгул злочинності. Хіба не за їхньої підтримки чи мовчазної згоди політично-олігархічна верхівка влаштувала геноцид українського народу? Невже немає їхньої вини в тому, що людям затягли уздечку, сплетену з драконівських тарифів на енергоносії та житлово-комунальні послуги, захмарного зростання інфляції та безробіття? Хіба переймалися вони тим, що мільйони їхніх співвітчизників перебиваються з хліба на воду, а десятки тисяч добровільно прирікають себе на смерть, бо не мають за що купити ліки?

Про народ і його біди вони згадають лише перед виборами. Отож (у цьому немає щонайменших сумнівів) ті, хто прижився у владних кріслах, знову будуть бити себе в груди, обіцяючи довірливим виборцям справедливі тарифи, нові робочі місця, гідну зарплату та пенсію, доступну медицину, достойне життя кожного українця. Та хто їм вже повірить, якщо вони досі не виконали жодної зі своїх обіцянок? Їм треба готуватися не до нових виборів, а до всенародного суду, який відведе політичним популістам заслужене місце – на смітнику історії.