Влада прищеплює українцям фарисейське тлумачення справедливості

Наш гарант разом з прем’єром, бува, так щиро ратують за справедливість (політичну, економічну, соціальну, гендерну і т.д.), що дехто мимоволі плутає його кишенькову БПП «Солідарність» з Громадсько-політичним рухом Валентина Наливайченка «Справедливість».

Зрештою, нічого дивного в цьому немає, адже, за законами фізики, усе маленьке тягнеться до великого, а брудне – до чистого.

Можливо, президент і його поплічники також усім своїм серцем тягнуться , як душа до раю, до чогось світлого і вічного, от тільки гріхи їх туди не пускають. Звідси, гадаю, й фарисейство можновладців, які на свій лад трактують поняття справедливості.

Та гріхи «великих світу сього» (принаймні такими вони себе вважають) – їхня особиста справа. Кожен (вірить він у це чи ні) на Страшному Суді буде відповідати за себе. При цьому, за Святим Письмом, кому більше дано, з того й більше спитають. Втім, мова не про те, що буде з нами, коли нас тут не стане. Не маю абсолютно ніякого наміру брати на себе місію проповідника, хочу просто поділитися думками з приводу того, як ми (в будь-якому разі чимало з нас) живемо, коли ще маємо право вибору: чинити, як усі, чи так, як підказує совість.

Живемо ж (давайте покладемо руку на серце і відверто зізнаємося самі собі) далеко не так, як годиться. Бо через свою легковажність попались у підступні сіті подвійних стандартів правлячої політично-олігархічної верхівки, які перетворилися на норму життя українського суспільства.

Як кажуть, поганий приклад – заразний. А приклади є з кого брати. Скажімо, з того ж президента, який на чому світ стоїть кляне кровожерливого агресора і водночас править у Підмосков’ї шоколадний бізнес. Гаранта, який мав би служити взірцем законослухняності, натомість на весь світ прославився офшорними скандалами.

Ні на йоту не поступаються лицемірством «батькові нації» пройдисвіти з великої дороги, які з головою погрузли у вонючій багнюці брехні, корупції, беззаконня та свавілля. Ті «святі» поборники інтересів народу, які на тлі тотального зубожіння українців нажили царські палаци, житлові квартали, парки елітних автомобілів, набиті доларами і євро матраци, безцінні колекції раритетів і святинь. І все їм, ненажерливим хапугам, що від жиру бісяться, сходить з рук, як з гуся вода, бо в гаранта не підніметься рука покарати собі подібних.

Половити рибку в мутній воді вседозволеності кинулися мисливці за легкою наживою меншого калібру. Засліплені блиском золотого тельця, вони кинулися, наче ненаситна саранча, нищити рідну землю, миючи бурштин і вирубуючи ліси.

А що ми, ті, хто не продав лукавому душу? Безвольно спостерігаємо і ремствуємо на тих, хто своїми реформами прирік нас на злиденність і вимирання, хто перетворив самодостатню країну на сировинний і робочий придаток ситої Європи. Ми недобрим словом згадуємо владу, коли вишпортуємо останні копійки з кишені, аби купити буханку хліба чи сердечні таблетки. І коли настають чергові вибори, ми знову обираємо тих, хто довів нас до безвихідності. Обурюємося хабарниками, і самі ж тичемо їм у руки свої кревні, щоб дитині оцінки кращі поставили, щоб на роботу взяли, щоб шпаринку в законі знайшли, або просто, скажімо, лікарю, бо так заведено.

То де взятися тій справедливості, якщо ми самі її топчемо, плюндруємо і гвалтуємо? Справедливість восторжествує тоді, коли вона стане для кожного з нас єдино вивіреною і непохитною, як батьківська віра.